Валентина Корпусова зазначає, що, незважаючи на загальнопоширену думку, що Віктор Петров завідував архівом, насправді (за штатним розкладом) у 1957 – 63 рр. завідувала архівом Надія Лінка. Однак все ж в архіві є низка документів, які підписані Віктором Петровим. Так його рукою написаний зразок заяви, за якою надавався дозвіл читачам працювати в архіві, а також прохання до дирекції видати для потреб архіву 4 шафи. Також Галиною Станиціною опубліковано його заяву в дирекцію щодо необхідності перевірки фонду експедицій співробітницями архіву, а також доповідну записку про виявлені у фонді Олекси Новицького фотографії з картин Тараса Шевченка.

В архіві Віктор Петров пропрацював до 1960 р. Саме в цьому році Інститут переїхав з бульвару Шевченка, 14 («жовтий корпус» Університету) у нове приміщення за адресою вул. Кірова, 4 (нинішня вулиця Грушевського). Відтоді Віктор Петров залишався співробітником слов’яно-руського відділу Інституту.

Використана література:

1. Корпусова, В.М. (2008). З останнього життєпису Віктора Платоновича Петрова (Домонтовича): «Він був людиною покликання, а не визнання». Українська біографістика. Збірник наукових праць, 4, 340–365.
2. Станиціна, Г.О. (2012). З історії Наукового архіву Інституту археології НАН України. Археологія і давня історія України, 9, 268–276.

Передрук (сс. 323-324) зі статті:

Під час розбору листів Віктора Петрова ми знайшли цікавий документ. Рукою архівістки Серафіми Кузнєцової переписаний фрагмент листа 1882 року А. (Галини) Юр’євої до Хведора Вовка, де вона пише, що на півдні Швейцарії, в містечку Montreux познайомилась із цікавою літераторкою, протеже Тургенєва, яка лікується тут від сухот.

Очевидно, розбираючи та інвентаризуючи у 1950-і роки листування Хведора Вовка, Серафіма Кузнєцова вичитала в цьому листі згадку про літераторку, її зв’язок із Тургенєвим, і вирішила, що йдеться про Марка Вовчка (на архівному конверті-обкладинці листа рукою архівістки зазначено: «упоминаетвстречу с Марко Вовчок»). Як відомо, письменниця Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Вілінської, згодом Марії Маркович) була об’єктом літературознавчих студій Віктора Петрова. В його доробку – незакінчена повість «Мовчуще божество» (надрукована 1930 року). Також про стосунки Марка Вовчка із Пантелеймоном Кулішем В. Домонтович пише у третьому розділі белетризованої біографії «Романи Куліша» (надруковано того ж 1930 року).

Насправді ж у листі А. Юр’євої йдеться про іншу літераторку – Любов Стєчкіну з Тульської губернії, авторку роману «Варєнька Ульміна», присвяченого Івану Тургенєву. Письменник був відомий своїм патронажем над юними літераторками і літераторами.

Історія сімейства К. Юр’єва та Анни (або Галини?) Юр’євої ще вимагає додаткового дослідження. У «Спогадах» Євгена Чикаленка читаємо:
«Кузьма [Антін Ляхоцький] страшенно сумував за кордоном і рвався на Україну, щоб хоч умерти дома, сторожем на могилі Шевченка. Але так і не здійснилися його мрії, і він умер в Женеві, бо незабаром в Росії настала страшна столипінська реакція, і Кузьма не міг вернутися на Україну.

Перед смертю всі драгоманівські видання він перевіз до д-ра Юр’єва, що мав власну віллу коло Лозанни».

Тож мабуть сімейство Юр’євих належало до кола «Молодої громади», яка постала на початку 1870-х років, а саме тієї її частини, яка емігрувала в Швейцарію і об’єдналась там із представниками «Старої громади» Михайлом Драгомановим і Хведором Вовком.

Використана література:

Олександра Бузько